SASHA.1987. Повернення.
Саша Кузнєцов. Американський художник українського походження.
Персональна виставка.
Куратори проєкту – Ростислав Шерстюк, Федір Баландін.
Організатори:
Київський міський центр народної творчості та культурологічних досліджень; Київська мала опера.
Саша народився у 1965 році під знаком Риб, а через чотири роки впав із триметрової вежі в басейн, але на рибу не перетворився. Саша був найменшим у дитячому садку, згодом у школі та навіть в армії. Він переживав із цього приводу, але недовго, він перестав зважати на довколишніх і зайнявся читанням та малюванням.
У Києві він вивчав живопис у Клубу трамвайників, де талановита вісімнадцятирічна дівчина Ірина Лаптєва (див. довідку нижче) навчала дітей малювати. Саша закохався в Ірину, а Ірина закохала Сашу в Дюрера. Саша малював багато, щоби якомога довше бути з нею поруч. Малювати фабрики, робітників, колгоспниць та паради було нецікаво, тож він малював стареньких та жебраків. Шкільна література була одноманітна. Тож він захоплювався зарубіжною. Улюблений автор – Артюр Рембо. Саша малював його поезію.
Після школи Сашу забрали до армії. Служив він у таких військах, що з нього взяли підписку про нерозголошення на 20 років.
Повернувшись зі служби до Києва, Саша малював одяг, костюми, сукні, спідню білизну, взуття у Технікумі легкої промисловості. А вночі на кухні, тушшю та пером, він вивершував свої дивні фантазії про кохання, намагаючись не псувати білий папір кількістю чорних тонких ліній та майже невидимих крапок. Ці малюнки жіночих тіл, тіней та незрозумілих образів справили враження у Спілці художників УРСР і Саші твердо гарантували недопуск до цього «храму». Але малюнки принесли йому славу на Андріївському узвозі. Сашу під своє крило взяла група українського авангарду «39,2 градуси Цельсія».
Якось Саші зателефонували. «Тут приїхали американці на виставку і одна жінка з делегації досі не може відійти від твоєї картини. Вона плаче». Картина називалася «Годуюча матір наша». У «наших» робота викликала сміх, а в американки — сльози. «Якщо я не встигну приїхати, подаруйте цю картину їй», – сказав Саша. Так і сталося. Картина поїхала до Америки, звідки через три місяці прийшло запрошення відвідати США з персональною виставкою.
Залізна завіса на той час почала сипатись. Комсомольським лідерам Києва закортіло за океан, на зустріч із капіталістичними «товарами народного споживання». Але культурна програма не складалася. Не погоджувались американці дивитись на сумні роботи «комсоргів курсу». Крізь зуби, але дуже оперативно вмовили Сашу, щоб «забезпечив авангард». Комсомольці домовилися з КДБ, армійську «підписку про нерозголошення» «не помітили» і за півроку «вітром Перебудови» делегацію культурного обміну занесло до Нью-Йорка.
Дорогою до чергового міста туру всі картини зникли. Пізніше з’ясувалося, що жваві комсомольці знайшли ділових партнерів та застрахували виставку на велику суму. Після чого таємниче зникли усі твори. ФБР запідозрило махінацію і комсомольці достроково відлетіли додому. А Саша лишився. Справа була гучна. Саші дали кімнату, полотно, фарби та роботу.
Півроку Саша створював нову серію робіт. Тур тривав. Картини перетинали Америку зі сходу на захід. Саша познайомився і працював із Grateful Dead, Token Heads, графічною командою Playboy, реставраційними майстернями Метрополітен та Гарварда. За цей час він принципово не підписав жодного контракту, волів залишатися незалежним.
У Ньюпорті, штат Род-Айленд, Сашу вразив палац Мірама (копія Версальського палацу). Саша залишився там і працював майже 20 років. Сашині виставки регулярно стають подією. Картини Саша не підписує. «Глядач потрапляє всередину мене і може там залишатися, блукати і навіть залишитися в мені», – каже Майстер.
Іноді раптово Саша з’являється на експозиції та проводить екскурсії сам, розповідає про те, що йому хотілося відобразити, сказати, написати та висловити своїми роботами. Така модель і цієї виставки.
Історична довідка :
Лук’янівський народний будинок – Український робітничий клуб – Клуб трамвайників- Київська мала опера.
Лук’янівський народний будинок – пам’ятка історії та архітектури в Києві. Заснований у 1897 році Південно-Західним відділенням Товариства тверезості Лук’янівський народний будинок створили з ініціативи викладачів Київського університету Святого Володимира товариством тверезості, головою якого був лікар-психіатр та професор університету І. О. Сікорський. 1917 року будівлю передали Українському робітничому клубу. У клубі відбулися виступи низки українських театрів. Почалися вони виставою «Батьківська казка» І. К. Карпенка-Карого, у цій виставі брали участь І. О. Мар’яненко та С. Ф. Паньківський. Потім були вистави «Молодого театру» Леся Курбаса, «Гуртка українських артистів» під керівництвом М. М. Старицької.
У 1920-х роках будинок перейшов до профспілкової організації трамвайного парку, в ньому розмістився Клуб трамвайників. 2005 року рішенням Київради було створено заклад культури «Київська Мала опера».
Ірина Лаптєва-Вітек (13. 01. 1955, Київ – 11. 10. 2000, Київ) – графік. Член НСХУ (1988). Закінчила Київський художній інститут (1979; викл. В. Чебаник), творчі майстерні АМ СРСР у Києві (1983; кл. М. Дерегуса). Співпрацювала із видавництвами «Веселка», «Молодь». Від 1970 – керівник дитячої художньої студії Будинку культури Київського трамвайно-тролейбусного управління. Учасниця всеукраїнських, міжнародних художніх виставок із 1976 р. Персональні виставки у Києві та Донецьку (1980-ті рр.). Основні сфери – станкова та книжкова. графіка; техніки – літографія, офорт, акварель, рисунок. Основні твори: літографія «Двір мого дитинства» (1975); триптих офортів «Життя» (1976–80); цикли – акварелей «Варшава відроджена» (1975–80) та «Квіти і фрукти» (1984–87), офортів до поеми «Пан Тадеуш» А. Міцкевича (1979) та «Я малюю Тбілісі» (1982), пастелей «Живописна малюнки – «Трудівники моря (Рибалки Азовського моря)» (1977), «М. Гусєв» (1985); ілюстрації до збірки «Польські народні казки» (Київ, 1977).
Посилання на зустріч – https://www.facebook.com/share/15MNpsXrJT/